We have art to save ourselves from the truth

"With nothing can one approach a work of art so little as with critical words: they always come down to more or less happy misunderstandings. Things are not all so comprehensible and expressible as one would mostly have us believe; most events are inexpressible, taking place in a realm which no word has ever entered, and more inexpressible than all else are works of art, mysterious existences, the life of which, while ours passes away, endures." 

"Вона під’їжджає до парадної сторони будинку місіс Латч, де до гребеня даху гаража приєднані дві гіпсові білки. Вона виходить з машини і хвилину просто стоїть, дивлячись на гіпсових білок, все ще тримаючи в руках ключі від машини. Машина виробляє особливий цокаючий звук (так вже декілька днів поспіль, треба буде їй відвезти її до механіка). Вона захоплена відчуттям небуття. Не можна назвати це по-іншому. Стоячи біля своєї цокаючої машини, дивлячись на гараж місіс Латч (гіпсові білки відкидають довгі тіні), вона ніхто, вона ніщо. На мить здається, що побувавши в готелі, вона вислизнула із свого життя, і цей під’їзд, цей гараж – абсолютно їй незнайомі. Вона була не тут. Вона добродушно, навіть з любов’ю, думала про смерть. До неї доходить саме тут, на під’їздній доріжці місіс Латч – вона думала про смерть із пристрасним бажанням. Вона поїхала до готелю потайки, ніби до коханця. Вона стоїть, тримаючи ключі від машини та свою сумочку, вдивляючись в гараж місіс Латч. Пофарбовані в біле двері, із занавішеним зеленим вікном, ніби гараж був мініатюрним будинком, прикріпленим до більшого будинку. Дихання Лори раптом утруднюється. У неї злегка паморочиться в голові – здається, вона спотикнеться та повалиться на гладеньку бетонну під’їздну доріжку місіс Латч. Вона думає повернутися назад в машину, та знову поїхати. Вона змушує себе йти вперед. Вона нагадує собі: вона повинна забрати свою дитину, відвезти її додому та закінчити приготування святкової вечері для свого чоловіка. Вона повинна зробити ці повсякденні речі."

 

"Our mind is like a glass of water. If we put salt into the water, it becomes salt water; sugar, it becomes sugar water; shit, it becomes shit water. But originally the water is clear. No thinking, no mind. No mind, no problem."

 

"В госпитале Святой Анны один больной громко кричал: "Я принц! Приказываю арестовать великого герцога!" К его постели подходили и шептали на ухо: "Высморкайся!" Он сморкался; его спрашивали: "Ты кто по профессии?" - он тихо отвечал: "Сапожник" - и снова принимался вопить. По-моему мы все похожи на этого человека..." 

 

"Я зовсім одна, думає Вірджинія, в той час як чоловік та жінка продовжують підніматися по пагорбу, а вона – спукатися вниз. Вона, звичайно, не сама, не так, щоб це можна було побачити зі сторони, і все ж в цю мить, йдучи крізь вітер до вогнів Квадранту, вона відчуває близкість давно знайомого диявола (як ще вона може назвати це?), і вона знає, що буде безнадійно сама, якщо і коли він вирішить знову з'явитися. Диявол – головний біль; диявол – це голос всередині стіни; диявол – це плавник, що розрізає темні хвилі. Диявол – швидкоплинне, цвірінькаюче ніщо, яке було життям дроздихи. Диявол висмоктує всю красу із світу, всю надію, і те, що залишається після того, як диявол впорається – царство живих мерців – безрадісних; таких, що задихаються.
Вірджинія відчуває просто зараз, певну трагічну грандіозність, бо диявол – це багато речей, але він не дріб'язковий, не сентиментальний; він клекоче смертельною, нестерпною правдою. Зараз, йдучи, вільна від свого головного болю, вільна від голосів, вона може подивитися в очі дияволу, але вона повинна продовжувати йти, ні в якому разі не обертатися. 

...Справді, краще зустрітися віч-на-віч із плавником у воді, ніж жити переховуючись, ніби війна все ще продовжується... "

 

 

 

 

"Тут, прямо ось тут, на цьому розі, вона стояла з Річардом, коли Річарду було дев’ятндцять – коли Річард був не зовсім красивим темноволосим парубком з різкими рисами обличчя, суворим поглядом та неймовірно довгою і граціозною, надзвичайно блідою шиєю – ось тут вони стояли і сперечались... про що? Поцілунок? Річард поцілував її, чи вона, Кларісса, просто вірила, що Річард збирався поцілувати її, але уникнув цього? Тут на цьому розі (перед будівлею, що колись була наркоманською лавкою, а тепер – бутербродна) вони поцілувались чи ні; вони точно сперечались, і тут, або десь одразу після цього, вони відмовились від свого маленького експерименту відносин, так як Кларісса хотіла своєї свободи, а Річард хотів, ну, просто занадто багато, хіба він не був таким завжди? Він хотів занадто багато. Вона сказала йому, що те, що сталося влітку було нічого більше, ніж те, що може статися влітку, лише короткий літній роман. Чому йому має хотітися її, пришелепкуватої, невпевненої в собі дівчинки, без очевидних ознак грудей (як від неї можна чекати віри в його бажання?), коли він знав так само добре, як і вона про об’єкт його найглибшої жаги, коли в нього був Луїс, обожнюваний Луїс, з потужним тілом, далеко не дурний, хлопчик, якого Мікеланджело був би щасливий намалювати. Чи не був це, справді, просто ще один поетичний фантом, Річардове уявлення про неї. У них не було великої видовищної сварки, просто дрібна сварка на розі – навіть і в думках не було, навіть тоді, нанести глибокої шкоди їх дружбі – і все ж таки, коли вона тепер оглядається назад, вона здається визначальною; схоже на момент, коли одне майбутнє закінчилось й інше почалось. В той день після сварки (чи можливо до неї), Кларісса купила пачку ароматичних паличок та сірий піджак з альпаки у секонді, з кістяними гудзиками у формі троянд. Річард зрештою поїхав в Європу з Луїсом. Що, дивується тепер Кларісса, сталося з тим піджаком з альпаки? Здавалось, що він був у неї багато-багато років, а потім раптом його більше не було."

 

Well, she was stretching and itching, all the time, all her life - just stretching and itching. I would recognize her by the lilies, sticking out of all her orifices. Lilies and the orifices, oh, the smell! admire the smell! I would try smoking and burning my fingers, smelling them avidly, painting the smoky picture with them. Misty and twisty. Throbbing again. Fucken head throbbing. I need the lilies, the smell, the orifices. Like locomotive, learning the lines, gnawing the rhymes, sinew and blood, not gonna be thirsty? Oh, occupied! Sorry, 'scu-u-use me! Had no idea. Was on my way. I'll make it up. Come on, come here. Like never before. Never again. Who's stroking my brain. Pardon? Is this...? Oh, my! "In the fight with the world, back the world!"  You betcha! Satisfies all existing forms of hunger. Come here. I feel, like I know what I feel. As long as I know, I will know. Please again, stretching and itching. Honk-honk.

"(fashion or chemotherapy?)" 

Поменше монументалізма і відчуттях. Так легше і стерильно. 

I like foggy weather, because you can’t really see well and can’t blame yourself if you step in shit. Then you are justified for being in shit.

Величезна прогресія. Яка у вас величезна прогресія!
Ідеш, заломлюючи коліна, вверх-вниз. Хрускіт запеченої грінки звучить в коліні. Вверх-вниз. Ти – велика, ти – виросла велика. Ти виросла велика і тобі немає чого сказати, тому що для цього треба вивертатись, підводити і тикати пальцем. Або тобі просто немає чого сказати. Ти не знаєш, про що запитувати.
Ти розчесана, але зав’язана набік, бо не змогла рівно. І завтра не зможеш теж. І навіть якщо пообіцяєш собі, то не зможеш. Ти – пересуваєшся, свинцеві кульки в животі. Ти хочеш прилягти, не хочеш, щоб хтось лягав зверху. Яка ж ти все-таки непристосована.
Ніжки, ніжки, ніжки – жопа. Палички, хрустка соломка у черевиках. Ніжки-ніжки-ніжки. Переламати. Спокій.
Відчуття, коли не знаєш, чи поїв, чи ще хочеш їсти, чи хочеш пити, чи сходив в туалет, чи тільки хочеш сходити.
Піти, щоб не з’їхати. Піди, піди, поспілкуйся, нехай тебе трохи потріпають.
Звичка потреби залишилась, але звикла, що нічого не має бути треба. Невже? Мабуть.
Треба. Просто не отримати? Мабуть.
Мабуть. Мабуть. Тебе їбуть.


написано жовтень-листопад 2008, відредаговано нещодавно

Моя ванна вміщує трьох. Але в мене немає трьох.
Немає навіть двох. Де зараз знайти двох-трьох, які могли б ужитися в одній ванні?
Попиваючи зранку кефір та натискаючи пальцями на живіт, ось так я живу зранку. Це було початком моєї об’яви в газеті безкоштовних оголошень, де я виразила свою потребу у двох-трьох для ванни.
Почали сходитися. Я все зробила серйозно, вишикувала їх у чергу, але потім подумала, що це все так по-дурному і сказала їм йти додому. Вони сказали, що дому в них немає і тепер вони будуть жити у ванній, моїй. Я сказала: «Ану!» і це подіяло. Вони пішли.
Дивлюся на пусту кімнату. Збільшена модель моєї пустої ванни. Ай, іди в жопу!
В холодильнику залишились вчорашні гості. Завжди хтось залишається після вчорашнього. Тому так важко порвати із минулим. Воно завжди буде жити в недоїженому бутерброді, брудних колготах чи ранковій сечі. Ось воно - минуле, ось воно - соромно.
Соромно мати таку велику ванну і тримати її без діла. Може продати її.
Пишу нову об'яву. Всі, кому є чим заповнити ванну, відгукніться, бо для мене ванна занадто велика.
А що в мене є ще занадто великого для мене? В мене занадто великий день, який вимагає великої людини, щоб використати весь простір безвідходно.
Продам великий день великій людині, інтим не пропонувать.
Чекаючи на велику людину, набираю води у ванну, лягаю в неї, і під водою розповідаю історію свого життя. Мемуари у бульбашках. Я точно встигну все розповісти, бо маю великий день.
Нарешті, моя перша велика справа – якраз пасує моїй великій ванні! Жаль, що немає поруч двох-трьох. Чи хоча б одного.